Датчик "мокрі пелюшки"

Скільки-небудь тривале перебування малюка в мокрих пелюшках може йому лише зашкодити: опрілості, інші ушкодження шкіри при цьому майже неминучі. Однак далеко не кожен малюк сповіщає своїх батьків про те, що сталося. Так що...

Принципова схема пристрою наведена на малюнку. Тут Е - власне датчик - два перфорованих металевих електрода розміром 15х40 мм (рис. III, б), розділені кількома шарами сухої марлі та скріплені гумовим кільцем. Електроди пов'язують з розміщеною неподалік електронною частиною пристрою витою парою або тонким екранованим проводом.

Вхідний каскад пристрою виконаний на транзисторі VT1. Транзистор закритий і напруга на його колекторі близька до нуля, якщо міжелектродний опір R перевищує порогове Rпор@60(Uп-1), де R - в кіломах, Uп - в вольтах. Транзистор VT1 переходить у режим насичення і напруга на його колекторі стає близькою до +Uп при Rэ < Rпор.

На мікросхемі DD1 зібрано звуковий генератор тривожного звучання. Він залишається в невозбудженому стані, якщо транзистор VT1 закритий, і збуджується, формуючи тривожний акустичний сигнал, якщо VT1 відкритий.

В яку частину запеленутого немовляти слід «вмонтувати» електроди, вирішать батьки. Важливо лише прослідкувати за тим, щоб підходящі до них провідники були розміщені від нього в стороні і так, щоб ні за яких обставин він не міг у них заплутатися. При якихось сумнівах на цей рахунок це з'єднання роблять легко обриваючимся, наприклад, проводом ПЕВ-2 0,1.

Конструкція електродів може бути, звісно, і іншою. Важливо лише, щоб вони були безпечні для дитини, мали достатню площу (це з'ясовують у прямому експерименті) та допускали стерилізацію.

Джерелом живлення пристрою може слугувати будь-яка гальванічна батарея напругою 9...6 В. Ток, що споживається ним у режимі очікування, не перевищує кількох мікроампер, у режимі тривоги менше 3 мА...